Спільна Україно-російська історія

Звичайно зарад дедалі менше чути крики про "общую історію українскава і рассійскава народав", але тим не менш ця позиція досить міцно вкорінена у головах людей, що викликає певне занепокоєння. Власне аргумент про спільну історію є ледве не неасильнішим для росіян доказом "братства" наших народів.
Втім, цей довід дуже легко руйнується якщо ми просто почитаємо Історію України старшої школи з якої дуже ясно видно, що для українців ця "спільна історія" не була добровільним вибором, а лише наслідком окупації наших земель ордою з півночі. Так ця історія спільна, така сама спільна як історія корінних американців та європейських колонізаторів Америки і вона є підставою не для єднання (знищення мільйонів українців росіянами не може бути такою підставою), а знаком попередження, який просто кричить: "Тримайтеся від росії якнайдалі і будете цілі!".

Додаток до законів Паркінсона

Коли чую гучну музику яка лунає з іржавих машин на думку спадає, що англійський соціолог Паркінсон відомий своїми жартівливими законами не усі їх додумав мій варіант звучав би так: "Гучність музики в машині прямо пропорційна кількості іржі на її кузові")

Про візовий режим з росією

Я думаю сама постановка питання щодо скасування віз з росією, якщо в нього вдуматись, виникає відчуття якогось безпросвітного абсурду. Україна два роки воює з росією, загинуло більше 10 тисяч наших громадян, ми втратили Крим і половину Донбасу, а влада навіть не спромоглася скасувати візи для громадян тієї країни яка вбиває наших людей втім навіть саме по собі скасування  віз є абсурдною і жалюгідною відповіддю на вбивства українців.
Абсурд, гібридність і лицемірство - вони неперможні якщо і далі продовжувати сприймати їх всерйоз. Єдине що ми можемо зробити - тримати наш моральний дух в тонусі для прийняття нових викликів.

Про книгу "Гаррі Поттер і прокляте дитя"

Я ніколи не вважав себе затятим поттерроманом, але як тільки як дізнався про вихід восьмоїї книги про "хлопця що вижив" я поспішив її замовити. Так сталося що вже після замовлення я вирішив продивитися відгуки про неї адже знав, що вона написана не у звичному форматі, а у форматі п'єси, власне це сценарій п'єси дія якої відбувається через 19 років після загибелі злого чаклуна Волдеморта. Так ось, усі ці відгуки переважно мали градацію від "жахливо" до "погано" або "ніяк". Позитивних оцінок від тих хто називав себе  фанатами саги про Гаррі Поттера я майже не зустрів. Більшість казало, що судячи зі стилю книги (сценарію), яка, до речі написана у співавторстві з Джоном Тіффані та Джеком Торном, Роулінг там лише поряд постояла задля більшого прибутку від п'єси.Можу сказати що усі закиди небезпідставні. 

Оскільки незважаючи на негативні відгуки я, як той хто виріс на книжках англійської авторки вирішив усе ж таки ризикнути і заплатити 140 гривень, щоб сформувати власне ставлення до цього адаптованого для читачів сценарію. Прочитав я книгу за два дні. Дійсно розгортання сюжету у ній дуже динамічне і непередбачуване, але також я прочитав її так швидко, бо ті 336 сторінок у традиційному текстовому форматі без надпису приналежності реплік до персонажу зайняли б від сили сторінок 200. Вона просто маленька. У тому що я читав відчувалася якась попсовість, намагання пристосувати чарівний світ саги до сучасного погляду, зокрема на міжвікові стосунки. Часто діалоги Джіні, Гаррі та Албуса нагадують розмови між психотерапевтами, а не живими людьми. Зайвий психологізм заважав сприйняттю. Не можу сказати, що його не було у попередніх семи частинах, але тут він якось вибивався з загальної картини. 

Якщо коротко, то моє враження полягає в тому, що другий раз я цю книгу не прочитаю. Маю переконання що Джоан Роулінг взяла безпосередню участь у написанні першої частини сценарію, щоб забезпечити плавний перехід від сьомої частини до восьмої, а далі за справу взялися інші два автори, що відразу відобразилося на стилістиці (розмови як між психотерапевтами). На захист цього творіння слід сказати, що ті хто його читає не повинні забувати що це все таки сценарій розрахований на театральну постановку з 3D спецефектами, музикою та декораціями. Цілком можливо, що ті діалоги які здаються абсолютно пустими і непотрібними при прочитанні здалися глибокими у відповідному музичному оформленні. Одним словом сам формат сценарію має дуже незначну літературну цінність оскільки він потрібен не для читання, а для відтворення на театральній сцені або на телеекрані. Не варто розчаровуватися у письменниці, просто сама ідея видати сценарій була невдалою. Її користь лише в тому, що вона принесла прибуток видавцям (до речі я абсолютно не проти пітримати українське книговидання та таке чудове видавництво як А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га)

Чому між людьми так часто виникають конфлікти і як уникнути їх наслідків

Конфлікт це неодмінний елемент усіх людських стосунків, які прийнято називати "нормальними" хоча я до такого визначення ставлюся з осторогою. Вони можуть виникати як через серйозні причини, так і через сміховинні, як то шкарпетка посеред кімнати. Непорозуміння виникають тому що ми усі різні і дивимося на світ по різному. Одних хвилює те до чого іншим абсолютно байдуже, одні помічають те чого не бачать інші та навпаки.
Отже конфліктів не уникнути, вони будуть між людьми завжди хочемо ми того ,чи ні. Залишається лише уникати їх шкідливих наслідків, таких як моральне та фізичне насильство. Усе, що нам для цього треба це прийняти, що інша людина не зобов'язана і просто не може поділяти наші цінності, наші погляди на життя, наше ставлення до подій у світі. Вона, як самостійна особистість, може робити все що їй вважається за потрібне. Тому відносини слід будувати на повазі до особливостей одне одного. Лише на цьому грунті можливе гармонійне співжиття людей у суспільстві.

Як потрібно будувати діалог з поляками.

Зараз ми спостерігаємо ситуацію коли в Польщі наростають антиукраїнські настрої. І поляки і українці сходяться на тому, що це результат деструктивної політики Росії, яка просто спить і бачить як вона розриває Україну разом з поляками, угорцями та румунами.
Втім, напруга, що виникла має суттєве історичне підггрунтя, особливо болючо згадується "волинська різанина". Обидві сторони вважають події на західній Україні геноцидом своїх народів з боку сусіда. Ще живі свідки тих страшних подій, які на своєму досвіді відчули увесь жах міжетнічного протистояння і не можуть просто змиритися і забути це. Як же з ними вести діалог?

На моє переконання, в умовах російської агресії українцям і полякам життєво важливо почути одне одного і спробувати якщо не пробачити, то принаймні зрозуміти причини тих трагічних подій, щоб не повторювати їх у майбутньому. Саме тому розмова між двома народами повинна вестися не про "історичну справедливість" не про підрахунок хто кого, вибачте, більше вбив і хто більше в цьому винен. Діалог повинен будуватися на розумінні, що європейська історія, (а україно-польські відносини є частиною цієї історії), неминуче була пронизана кривавими конфліктами між сусіднімии народами. Чого варті лише дві світові війни, які почалися саме на європейському континенті.

Так сталося, що сусідні народи неодмінно конфліктували і виродків вистачало з обох боків, а жорстокість переливалася через край, бо нема нічого жорстокішого за війни на національному грунті.  Саме тому і нам, і полякам треба визнати, що у наших відносинах обидві сторони наробили багато помилок. Треба проаналізувати їх, висловитися і йти далі, тому що історія існує не для того, щоб повторювати її, а щоб вчитися і робити краще. Розмова між двома народами має проходити у руслі поваги і єднання з одночасним визнанням помилок одне одного, лише тоді у наших народів є шанс на плідну співпрацю і щасливе співжиття.

Що таке смаки публіки і як вони формуються в Україні

Часто в Україні ми стикаємось з апеляцією до смаків публіки у ситуаціях коли канали отримують пропозиції покращити якість свого продукту або зробити більше україномовних програм. Тоді нам кажуть що люди сприймають той продукт який є дуже добре і самі канали не можуть з цим нічого зробити, вони ж бо не владні над смаками людей, а їхнім завданням є задовольняти їх. Ми чуємо, що україномовний продукт, зокрема музика, незатребуваний, бо він малочисленний та й якість його низька, і найголовніше, публіка його не сприймає. Отже постає необхідність розібратися що ж таке смаки цієї публіки на яку так люблять посилатися представники провідних теле та радіо каналів України. 

Торкнемося ми саме культурного смаку, який можна розглядати як прояв культурного розвитку окремої особистості в результаті якого вона здатна або нездатна сприймати інформаційний та культурний продукт певного рівня. Простіше кажучи, людина яка звикла слухати оперні арії, ходити до театру та насолоджуватися інтелектуальним кіно навряд чи отримає задоволення від прослуховування російського репу, Бі-2 чи перегляду фільму "Брат", і навпаки. Прикладаючи до ситуації яку ми розглядаємо можна сказати, що людина яка звикла до російськомовного культурного продукту не сприйматиме україномовний, а той хто звик до низькопробного медійного продукту не сприйме справді якісного. Звідси випливає необхвність розібратися яким же чином в Україні формується культурний грунт для сприйняття російськомовного і низькопробного? Адже смаки формуються на підставі набутого досвіду сприйняття певної інформації.

На моє переконання, український споживач ще не сформував власної культури сприйняття культурного продукту, оскільки з молоком матері більшість дітей вбирали те, що лунає з багатьох наших FM-станцій та виринає з екранів телевізорів, а виринають звідти часто негарні речі. Справа в тому чи винні в люди в тому, що вони є лише бездумними поглиначами сміття нашого медійного та "культурного" простору. Насправді ситуація коли багато людей висловлює незадоволення забороною шансону, наприклад у Тернополі виникла штучно через те, що далеко не усі люди мають нормальні радіоприймачі, які б ловили українські радіостанції (російські чи спонсоровані росією ловлятьлся добре), а про кабельне телебачення досі багато хто лише мріє. Люди фізично позбавлені доступу до якісного інформаційного та культурного продукту, який Можливо і Реально знайти на просторі світових та українських ЗМІ. 

Саме з огляду на описану нами ситуацію можна зробити висновок, що у багатьох людей просто не може існувати розвиненого культурного смаку, оскільки вони приречені сприймати те, до чого мають доступ (кожен бо хоче користуватись такими  благами цивілізації як ТБ або радіо). Можливо саме тому жителі Донбасу і Криму так легко піддалися на пропагандистські маніпуляції кремля, адже там навіть проводове радіо було російське, а нашій державі до цього не було діла. Втім, це зовсім інша тема. Важливо одне - смаки публіки в Україні у більшості формують саме ті, хто посилається на публіку у виробленні культурного та інформаційного продукту, насправді не питаючи людей про це. Нам безальтернативно нав'язують низькоякісний та російськомовний продукт. В умовах відсутності культурного смаку у більшості українського суспільства держава має взяти на себе функцію якщо не регулятора і караючого органу щодо провіних українських медіаресурсів, які вперто зросійщують та опускають культурний рівень своїх передач, то принаймні вести серед людей просвітницьку роботу, хоча б за допомогою соціальної реклами. Але в наших умовах серйозно сподіватися на державу не доводиться, і саме тому, кожен хто може підказати іншим правильний шлях розвитку - повинен це робити, незважаючи на те чи він вчитель у школі, чи викладач в університеті, чи просто небайдужа людина.

Навіяно відвідинами лікаря

Порятунок хворих справа рук самих хворих)

Чи можлива в Україні політологія?

Політологія досить популярна зараз наука, особливо затребувана у нашій державі зараз оскільки процеси, які відбуваються у наші дні дуже динамічні, і на наше становище зараз впливає політика багатьох країн - від далекого заходу до далекого сходу. Політику майже усіх політичних гравців нашим політологам варто оцінювати і аналізувати. Слава Богу у цивілізованому світі, серед великих геополітичних гравців є досить прозорі правила гри, які дозволяють робити їхні кроки більш прогнозованими, оскільки саме прогнозованість забезпечує мир у нашому дуже нестабільному і динамічному світі.

Єдина проблема виникає на внутрішньополітичній арені. На жаль, поки що немає прогнозованості дій наших політиків. Саме тому, до речі, виникають акції як сьогоднішня від Азову. Ні в кого нема розуміння нашої політичної стратегії. Якщо ніхто не розуміє кроків наших політиків, то яким чином їх можна науково аналізувати? Як можна науково аналізувати нічні походеньки різних політиків до адміністрації президента з пакетами невідомого вмісту? Очевидно ніяк. То чи можлива політологія в Україні? Звісно можлива, але висновки науковців грунтуються на загальних уявленнях про політичні процеси у цивілізованих країнах, а тому не можуть бути істинними у такій країні як наша, де політична культура знаходиться на "печерному" рівні. Українська політологія зараз так само точна як і астрологія. Лише тоді коли аксіомою політології стане те, що у нашій державі панує беззаконня і таємні договорняки вона зможе претендувати на істинність.

Закони розвитку

Нещодавнє призначення пана Юрія Луценка на посаду генпрокурора навіяло на думку, що дарма усі активісти та просто небайдужі люди сподіваються щось виправити в нашій державі. Звичайно їхні зусилля не марні, бо вони єдині показують волю до боротьби там де інші вже збайдужіли і пливуть за течією або просто їдуть з країни остаточно розчарувавшись у ній.

Чому дарма? Бо нинішня українська держава це постсовковий труп, що розкладається, а отже і воскресити його не можна. Призначення пана Юрія показує, що усе в цьому світі має відбуватися природньо. Кожен організм проходить стадії народження, розвитку та смерті, не є винятком і політичні системи. Нинішня політична система зараз перебуває на стадії смерті і остаточного розпаду і нікому не під силу прискорити або зупинити його, цей процес просто йде. Єдине що залишається нам це морально готуватися до важких часів, бо зовсім скоро почнуться муки народження нової української політичної нації. 

Критичне мислення (український контекст)

Протягом століть сумнів проголошувався головним принципом пізнання істини. Ще Сократ почав піддавати сумніву будь-які теорії своїх сучасників які претендували на абсолютну правоту, а через багато століть потому Декарт прямо говорив про сумнів як головну умову пізнання істини.

В часи Сократа та Декарта лише обмежена група мислителів цікавилася питаннями істини, філософія була справою привілейованих, зараз ситуація дещо інша. В умовах глобалізації та технізації те, що раніше було доступне лише елітним прошаркам сумпільства стає звичним для мас. Відповідно люди мають доступ до найрізномантініших філософських ідей та ідеологічних шаблонів, які впливають на їхнє життя.

Україна постає унікальною в контексті проблеми критичного мислення та сприйняття інформації, оскільки стикається з дуже сильною російською інформаційною агресією, яка часто лунає не лише з російських ЗМІ та сайтів, а й з українських також. Також наші громадяни піддаються впливам різноманітних ЗМІ підконтрольних бізнес-групам, кожна з яких має особливі інтереси і всіляко пропагує їх користуючись усіма наявними засобами пропаганди.

В такий час кожному громадянину України життєво необхідно користуватися в житті принципом, якого в давнину свідомо дотримувалися лише філософи, принципом сумніву, який є компонентом критичного мислення. В умовах постійної інформаційної напруги, яка пророджує психологічну і навіть фізичну нестабільність індивіда необхідно дуже перебірливо і спокійно підходити до сприйняття інформаціного продукту. При цьому нам усім варто розуміти, що наші інформаційні джерела часто мають на меті не сповіщення інформації та формування обізнаного і мислячого суспільства, а навпаки - взяття його під інтелектуальний та психологічний контроль.

Чому філософія це в першу чергу практика?

Часто в українському суспільстві прийнято критикувати філософію, називаючи її не інакше як "словоблуддям", яке не приносить ніякої користі та не варте витраченого часу. Можна досить довго розбиратися у причинах такого ставлення. Можливо вони ховаються десь у нетрях радянської дійсності з її пропагандою праці заради праці.

То чому ж все таки філософія це практика? Тому що вона займається осмисленням навколишнього буття починаючи від абсолютного буття і закінчуючи особистим, починаючи від духовного і закінчуючи матеріальним. Зазвичай духовне й матеріальне, абсолютне і одиничне розглядаються у нерозривній єдності адже неможливо розуміти ціле без окремішнього а одиничне без загального, так як неможливо збагнути наслідки, не усвідомивши їхніх причин. Коротше кажучи філософія рефлексує над усіма вимірами буття які оточують людину, а також над буттям окремих людей. Її орієнтованість на буття не може бути лише теоретичною, тому що будь-яка теорія неминуче призводить до практичного втілення, яке може бути вдалим чи ні. Філософія це з'ясування причин певних явищ, задавання питань чому щось у цьому світі проявляє себе так, а не інакше. Усе це призводить до вироблення певної картини світу, яка впливає на життя не лише індивіда, а й усього людства, але звичайно цей вплив не такий очевидний як вплив молотка у наших руках, наприклад, на цвях, а тому філософія в Україні залишається малопопулярною і ставляться до неї швидше з терплячим презирством ніж з повагою, що безумовно глобально призводить до дуже болючих для нас з вами наслідків.

Гібридної війни не існує

Зараз у зв'язку з російською агресією проти України ми часто чуємо стурбовані розмови про гібридну війну про те як це важко як це складно протистояти тим хто не визнає ніяких домовленостей, робить одне а каже зовсім інше, вводить війська на територію нашої країни, але видає їх за міфічних ополченців.
Справді як ми можемо протистояти тому чого нема? Це ж абсурд.Як ми можемо домовлятися про мир з тими кого не існує? Здоровий глузд цього не витримує. Не дивно що у нашому суспільстві як ніколи раніше панує страх, невпевненість і невизначеність. Ми начебто воюємо, але з ким і за що ніхто точно не каже: "бо гібридна війна вимагає гібридної інформполітики" скажуть нам.
Отже коротко ми розібралися що зараз робиться з нами в контексті "гібридної" війни і чому це відбувається. Але давайте задумаймось хто задає нам дискурс гібридної дипломатії, гібридної інформаційної політики, гібридної війни? Мабуть не Україна, правда ж? Росія ж без оголошення розпочала проти нас війну, захопивши Крим? Це ж вона зараз видає свою армію за ополченців на Донбасі? Отже це саме їй вигідно створювати скрізь атмосферу невизначеності адже не бачачи супротивника українське суспільство починає демобілізуватися. Я думаю кожен погодиться що зараз у 2016-му році і близько нема того патріотичного піднесення яке було ще 2 роки тому.
Тепер давайте трохи проаналізуємо що ми кожного дня чуємо з українських телеканалів "так звані ополченці", "так звані ДНР-ЛНР", "голова невизнаних ДНР-ЛНР Плотницький і Захарченко", "як інтегрувати Донбас в Україну?", "як повернути людей Донбасу?". Усі ці фрази навіть попри те, що поряд  вищеназваними іменами вживається слово "так званий" всеодно вводять до лексикону рядових громадян України назви цих самих невизнаних республік ще більше заплутуючи людей. А багаторазові повторення про те як інтегрувати людей Донбасу до українського суспільства створюють зайве уявлення про те, що існують якісь міфічні "люди донбасу", який треба інтегрувати в Україну (то може вони й не Українці?). Добре, критику ми висловили. Що ж робити далі? Перш за все на наших каналах повинні взагалі перестати згадувати слово гібридна війна як таке, що нав'язане нам ворогом і як та система координат в якій ми на даний час зазнаємо поразки за поразкою. По-друге - не вводити людей в оману називаючи окуповані території якимись абревіатурами, які знову ж таки придумані в Росії, а тим більше розповідаючи про якихось там голів цих територій. Єдине що має звучати в контексті окупації це "території Донбасу окуповані російськими військами", а також прізвища генералів, які командують військам на анексованих територіях (розвідка ці дані має).
Варто нам усім зрозуміти, що українське суспільство зараз потребує біполярної картини світу де є чітке добро і чітке зло, інакше ми програємо. Називаючи ворога ворогом і відмовившись від нав'язаних нам силою рамок думання ми почнемо грати у свою гру яка може принести нам перемогу.