Спільна Україно-російська історія

Звичайно зарад дедалі менше чути крики про "общую історію українскава і рассійскава народав", але тим не менш ця позиція досить міцно вкорінена у головах людей, що викликає певне занепокоєння. Власне аргумент про спільну історію є ледве не неасильнішим для росіян доказом "братства" наших народів.
Втім, цей довід дуже легко руйнується якщо ми просто почитаємо Історію України старшої школи з якої дуже ясно видно, що для українців ця "спільна історія" не була добровільним вибором, а лише наслідком окупації наших земель ордою з півночі. Так ця історія спільна, така сама спільна як історія корінних американців та європейських колонізаторів Америки і вона є підставою не для єднання (знищення мільйонів українців росіянами не може бути такою підставою), а знаком попередження, який просто кричить: "Тримайтеся від росії якнайдалі і будете цілі!".

Додаток до законів Паркінсона

Коли чую гучну музику яка лунає з іржавих машин на думку спадає, що англійський соціолог Паркінсон відомий своїми жартівливими законами не усі їх додумав мій варіант звучав би так: "Гучність музики в машині прямо пропорційна кількості іржі на її кузові")

Про візовий режим з росією

Я думаю сама постановка питання щодо скасування віз з росією, якщо в нього вдуматись, виникає відчуття якогось безпросвітного абсурду. Україна два роки воює з росією, загинуло більше 10 тисяч наших громадян, ми втратили Крим і половину Донбасу, а влада навіть не спромоглася скасувати візи для громадян тієї країни яка вбиває наших людей втім навіть саме по собі скасування  віз є абсурдною і жалюгідною відповіддю на вбивства українців.
Абсурд, гібридність і лицемірство - вони неперможні якщо і далі продовжувати сприймати їх всерйоз. Єдине що ми можемо зробити - тримати наш моральний дух в тонусі для прийняття нових викликів.

Про книгу "Гаррі Поттер і прокляте дитя"

Я ніколи не вважав себе затятим поттерроманом, але як тільки як дізнався про вихід восьмоїї книги про "хлопця що вижив" я поспішив її замовити. Так сталося що вже після замовлення я вирішив продивитися відгуки про неї адже знав, що вона написана не у звичному форматі, а у форматі п'єси, власне це сценарій п'єси дія якої відбувається через 19 років після загибелі злого чаклуна Волдеморта. Так ось, усі ці відгуки переважно мали градацію від "жахливо" до "погано" або "ніяк". Позитивних оцінок від тих хто називав себе  фанатами саги про Гаррі Поттера я майже не зустрів. Більшість казало, що судячи зі стилю книги (сценарію), яка, до речі написана у співавторстві з Джоном Тіффані та Джеком Торном, Роулінг там лише поряд постояла задля більшого прибутку від п'єси.Можу сказати що усі закиди небезпідставні. 

Оскільки незважаючи на негативні відгуки я, як той хто виріс на книжках англійської авторки вирішив усе ж таки ризикнути і заплатити 140 гривень, щоб сформувати власне ставлення до цього адаптованого для читачів сценарію. Прочитав я книгу за два дні. Дійсно розгортання сюжету у ній дуже динамічне і непередбачуване, але також я прочитав її так швидко, бо ті 336 сторінок у традиційному текстовому форматі без надпису приналежності реплік до персонажу зайняли б від сили сторінок 200. Вона просто маленька. У тому що я читав відчувалася якась попсовість, намагання пристосувати чарівний світ саги до сучасного погляду, зокрема на міжвікові стосунки. Часто діалоги Джіні, Гаррі та Албуса нагадують розмови між психотерапевтами, а не живими людьми. Зайвий психологізм заважав сприйняттю. Не можу сказати, що його не було у попередніх семи частинах, але тут він якось вибивався з загальної картини. 

Якщо коротко, то моє враження полягає в тому, що другий раз я цю книгу не прочитаю. Маю переконання що Джоан Роулінг взяла безпосередню участь у написанні першої частини сценарію, щоб забезпечити плавний перехід від сьомої частини до восьмої, а далі за справу взялися інші два автори, що відразу відобразилося на стилістиці (розмови як між психотерапевтами). На захист цього творіння слід сказати, що ті хто його читає не повинні забувати що це все таки сценарій розрахований на театральну постановку з 3D спецефектами, музикою та декораціями. Цілком можливо, що ті діалоги які здаються абсолютно пустими і непотрібними при прочитанні здалися глибокими у відповідному музичному оформленні. Одним словом сам формат сценарію має дуже незначну літературну цінність оскільки він потрібен не для читання, а для відтворення на театральній сцені або на телеекрані. Не варто розчаровуватися у письменниці, просто сама ідея видати сценарій була невдалою. Її користь лише в тому, що вона принесла прибуток видавцям (до речі я абсолютно не проти пітримати українське книговидання та таке чудове видавництво як А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га)